Talk to Me,
Katsurina

Talk to me, Katsurina – невелика розмова нашої співзасновниці Ані Вовк із Дашею Кацуріною, кофаундеркою мережі закладів «Привіт» і стрітвір-бренду Katsurina. Про дитячі мрії, дорослі амбіції, командну роботу і еволюцію власних цілей.

Давай спочатку зробимо інтродакшн. Представься, будь ласка, так, ніби я про тебе зовсім нічого не знаю.

Окей. Привіт! Мене звати Даша Кацуріна, мені 26 років, я займаюся ресторанами та кафе, а ще у мене є бренд одягу та двоє дітей.

Добре, а тепер розкажи мені про себе трохи більше.

Я народилася в Харкові. Мої батьки – фізики. Тато – вчений, він їздить по світу з лекціями, а мама була викладачем фізики в школі, а зараз очолює видавництво. Моє дитинство минуло в небагатій інтелігентній харківський родині. Жили ми дуже скромно, але мама завжди спромагалася знаходити гроші на наші подорожі й мій розвиток. Мамо, дякую тобі! А у 16 років я переїхала до Києва, рік провчилася в університеті, занудьгувала, прийняла рішення його кинути й пішла працювати.

І як до цього поставилися мама-викладач і тато-вчений?

Вони мене підтримали. Лише зараз, коли в мене вже двоє своїх дітей, я змогла усвідомити силу їхньої підтримки й те, наскільки важко їм було, маючи радянський бекграунд і виховання, прийняти моє рішення й дати мені ту підтримку. Я їм вдячна неймовірно. Це те безумовно важливе, що я хочу давати своїм дітям. Нарівні з любов’ю.

А де ти навчалася той рік?

В Університеті Шевченка на механіко-математичному факультеті.

Коли ти переїздила до Києва, чи була в тебе якась мрія, пов’язана з кар’єрою, роботою?

Дивно, але в дитинстві та юності в мене не було кумирів. У всіх моїх подруг були, а в мене ні. Пам’ятаю, соромилася цього. І мрії такої глобальної не було, я на інтуїцію завжди покладалась. Але ось пригадала зараз історію, хочу тобі її розповісти. У 14 років я подивилась інтерв’ю головної редакторки російського глянцевого журналу. Ані назви журналу, ані прізвища тієї панночки я, на жаль, не пам’ятаю. Але точно пам’ятаю, що їй було 25 і вона розповідала про свій розпорядок дня й робочу рутину. Крім того, що вона була головною редакторкою, вона встигала вчитися, створила свій бренд одягу, працювала радіоведучою і при цьому ще й шикарно виглядала. Я подумала: вау! Хочу так! Здається, тоді я й зрозуміла, що в Києві все це провернути буде простіше.

А ким ти хотіла стати, коли була зовсім маленькою?

Хотіла продавати хліб. Мені дуже подобався запах. Ще розглядала варіант продавчині м’яса. Чому м’яса – пригадати не можу.

Ну, бажання в тебе дуже конкретні були. І в принципі, вони реалізувалися. У «Привітах» продають і м’ясо, і хліб.

Ха, я з дитинства люблю їжу.

А що ти можеш назвати своєю рушійною силою?

Лінь. Хочу настроїти своє життя таким чином, щоб робити тільки те, що приносить мені задоволення, і мати достатній матеріальний ресурс, щоб про нього не думати.

А з цього сформувалися якісь цілі, професійні або, можливо, особисті?

Професійну мету я чітко знаю. Я хочу, щоб Київ став туристично привабливим містом і щоб до наших ресторанів люди прилітали з усього світу. Хочу, щоб про «Привіти» і нашу команду зняв фільм Netflix. Хочу більше «Привітів» і хочу готель. Це мета на наступні п’ять-сім років. До нас уже прилітають, але поки що з найближчих країн. У мене є приклад – готель Rooms у Казбегі. Коли кілька років тому я вперше побачила фотографії Rooms, мені було байдуже, де він знаходиться, мені просто хотілося прилетіти саме в цей готель. Хочу, щоб так було і з тими місцями й речами, що ми створюємо.

Цікаво, що ти вважаєш таку мету не занадто амбіційною.

На найближчі п’ять років досить амбіційно, але життя – довге, і я цілком припускаю, що через п’ять років можу захотіти займатися чимось зовсім іншим. Я завжди заздрила людям, які з дитинства знали, чого хочуть. Як у Соррентіно в його автобіографічній історії «Рука Бога». Він з юного віку абсолютно точно знав, що хоче стати режисером і робив усе саме для цього. У мене не так.

Таких людей дуже мало.

Так, але я їм по-доброму заздрю. Раніше мене дратувало, і я собі не пробачала того, що не можу сконцентруватися на чомусь одному. Але коли навколо стільки усього цікавого і стільки можливостей, як це зробити? Зараз я в собі це прийняла.

Спостерігаючи з боку, складається враження, що у тебе в принципі немає проблем із прийняттям важливих рішень.

Гадаю, проблем із прийняттям важливих рішень немає. А у простих, побутових питаннях можу бути нерішучою. Наприклад, я дуже довго вибираю блюдо в ресторані.

А ти більше керуєшся логікою чи інтуїцією?

Інтуїцією однозначно. Вважаю її однією з моїх суперсил.

А як ти поєднуєш роботу в ресторанах із розвитком свого бренду одягу?

Мені складно бути рівномірно включеною і в «Привіти», і в Katsurina. Тому намагаюся планувати тиждень так, щоб першу його частину займатися лише «Привітами», а другу – Katsurina.

Наскільки я розумію, твої ролі в цих проєктах відрізняються.

У «Привітах» окрім того, що я співвласник, є моя зона відповідальності – це маркетинг і вся візуальна складова. У Katsurina окрім того, що я співвласник, я ще й обличчя, і дизайнер.

Щодо бренду Katsurina. Як він з’явився? Наскільки сильно еволюціонував? Амбіції й цілі в межах бренду – наскільки сильно еволюціонували вони?

Можна вважати, що він з’явився, коли я сама собі пошила пуховик із ковдр. Міші Кацуріну, на той час ще просто моєму хлопцеві, він дуже сподобався, ми вирішили їх продавати. Міша сам розвозив замовлення, я продавала пуховики на своїй сторінці в інстаграмі, знімали все на мені. Паралельно Міша став моїм чоловіком, у нас народилася донька Саша. У цьому крафтовому режимі ми продавали пуховики сотнями.

Потім ми відкрили «Китайський привіт» і на відкритті познайомилися з нашим сусідом Кирилом, почали з ним дружити. І так усе закрутилося, що Кирило став нашим технічним директором і партнером у Katsurina. Кирило привів до ладу та систематизував виробництво, Міша знайшов директора та менеджерів. Ми продаємо вже тисячами. Але досі називаємо себе маленьким локальним сімейним брендом. Так тривало до цього року. А тепер я хочу бути правильним сімейним брендом, що зростає і розвивається не тільки в Україні. Я хочу, щоб наші речі продавалися по всьому світі. Понад те, я прагну, щоб бренд Katsurina був не лише про одяг. Одним словом, у нас великі плани і багато роботи попереду.

Ти казала, що впевнена у своїх командах, тобі з ними комфортно. Що дає тобі це відчуття? З якими людьми тобі добре працювати?

Я ціную в людях чіткість, пунктуальність, уміння структурувати, бо сама не така, це моя слабка сторона. У моїй команді обов’язково має бути така людина. Ну і, безперечно, креативність. Без творчого мислення в наших проєктах неможливо.

Як ти переживаєш невдачі?

Два ковідних роки мене загартували, і я припинила так гостро реагувати та страждати. Звісно, мене вибивають із колії невдачі. Я даю собі час, не більше доби, аналізую, в чому досвід і урок, і рухаюсь далі.

Нещодавно в Лєри Жильової запитали про work and life balance, і вона відповіла, що не знає успішних людей, які працюють із дев’ятої до шостої. А як у тебе з цим балансом?

Його немає. Ахаха. Але є кілька правил, що мені допомагають. Я намагаюся не призначати робочі зустрічі після сьомої вечора, це час для моєї сім’ї або для себе. Протягом дня планую зустрічі з можливістю на 15 хвилин вийти прогулятись у навушниках, поміркувати. А ще раз на місяць дозволяю собі спонтанний день байдикування: прокинулася, скасувала садочок для доньки й провела з нею увесь день. Або записалася з подругою у SPA от прямо посеред робочого дня у п’ятницю. Обожнюю таке.

У тебе є якась рольова модель окрім тієї конгеніальної жінки-редакторки?

Конкретного персонажу немає. Я звертаю увагу на різні якості жінок, що мене оточують, роблю нотатки, навчаюсь у них. Мене дуже надихають мої подруги.

Цікаво, а чи є щось, чим ти особливо пишаєшся?

Знаєш, чим я пишаюсь? Тим, що в мене п’ять бізнес-проєктів, двоє дітей, другу дитину народила півроку тому, і при цьому я класно виглядаю та не забуваю про себе.