Talk to Me з Анною Вовк
Бйорн Гельдхоф

Talk to Me з Анною Вовк <br> Бйорн Гельдхоф

Бйорн Гельдхоф: «Чесність – головне, на що я звертаю увагу в художнику»


Наприкінці вересня в PinchukArtCentre відкрилась виставка номінантів на премію Future Generation Art Prize 2021, яка триватиме до кінця лютого. На виставці представлена 21 робота художників, які увійшли до короткого списку. Переможця конкурсу ми дізнаємось у грудні. А поки що Анна Вовк поговорила з артдиректором PinchukArtCentre Бйорном Гельдхофом про те, як обрати найкращих номінантів із 12 тисяч заявок, про найкращу частину Європи та про плани на наступне життя.


Почнімо із самого початку. Як так вийшло, що ви опинилися в Києві?

Першим, хто розповів мені про Київ, був Екхард Шнайдер, у той час генеральний директор PinchukArtCentre. Я працював із ним над виставкою Яна Фабра в Kunsthaus Bregenz, який Екхард тоді також очолював. Шнайдер – неймовірно харизматична людина, він багато чого мене навчив, і я хотів із ним співпрацювати й у майбутньому. Як з’ясувалось, Екхард теж був непоганої думки про мене й одного разу запитав, чи цікавий мені Київ. Він збирався очолити новий PinchukArtCentre і запросив мене приїхати. Це був 2008 рік, відкриття виставки Дем’єна Герста. У Києві мене вразили дві речі: абсолютно несамовита енергія, якої немає в Західний Європі, та інтерес молоді до мистецтва. Біля входу до центру вишикувалися довжелезні черги з молодих людей. Тут була зовсім інша аудиторія, і для неї та з нею потрібно було працювати.

Незабаром я познайомився з Віктором Пінчуком – людиною, яка мислить нестандартно, у якої були сміливість, розуміння та ресурси, щоб зробити щось справді незвичайне. А ще він був упевнений, що може передати галерею тим, кому довіряє.

Одним із таких людей виявився Екхард Шнайдер. Мені тоді було 29 років – у цьому віці не відмовляються від нових можливостей.


Добре, а ви колись думали про те, щоб поїхати з Києва?

Не можу сказати, що ніколи не думав про це. Думав і одного разу навіть намагався поїхати, але без успіху. Як і багатьом людям після Революції Гідності, мені хотілось чогось нового в житті. Приблизно у той же час, у 2015 році, я отримав пропозицію з Азербайджану (Гельдхоф обіймав посаду художнього та стратегічного директора Yarat! Contemporary Art Centre в Баку. – Прим. ред.). І коли я сказав Віктору Пінчуку про те, що хотів би спробувати, він підтримав мене, але за умови, що я не залишу роботу в Києві.


І ви три роки провели в Азербайджані?

Так, я три роки жив на два міста. І це було чудово! Іноді нам просто необхідно змінити місце, повітря, яким ми дихаємо, щоб створити іншу реальність, куди захочеться повернутись. Добре пам’ятаю день, коли мій друг у Києві влаштовував невелику вечерю. Я приїхав з аеропорту до міста трохи раніше, у мене був вільний час, і я вирішив прогулятися пішки від PinchukArtCentre. Саме тоді відчув: щось змінилося, Київ став іншим. Коли починав працювати тут, звісно, завжди казав, що це частина Європи, але емоційно відчував певну дистанцію. А в той день, коли йшов на вечерю, подумав про те, що це не просто частина Європи, а найкраща її частина. Тоді ж вирішив повернутися сюди, щоби більше не їхати.


А в Україні, у Києві, складно бути експатом?

Я щиро вважаю, що в нас гарне життя. Я багато подорожую, мене оточують прекрасні люди, які готові допомогти мені у будь-яких питаннях. Крім того, мені не потрібно займатися паперовою роботою. Мені нема на що жалітися. Хіба що на нестачу культурних вражень – театральних вистав, чудової опери, фантастичного балету та класичної музики, що виконується на дуже високому рівні. Але, знову ж, я часто подорожую, а тут є безліч інших речей, якими можна зайнятися.


Саме збиралася запитати про ваш інтерес до театру. Ви ж самі виступали на сцені?

Я довго був театральним режисером. Як актор почав грати ще підлітком, у 14 створив свою театральну трупу і керував нею до 18 років. Ну а коли вступив до університету, там уже була театральна трупа, і я став її режисером.


В університеті ви вивчали право?

Насправді я так і не став юристом. Мене приваблювала театральна режисура, але батьки були категорично проти. Я не сперечався з ними й вирішив вивчати право, яке, до речі, мене досі цікавить. Батьки були щасливі, але буквально останньої хвилини я все ж таки передумав і змінив юриспруденцію на візуальне мистецтво. Тому право так і залишилось мрією.


Але ж не вашою мрією?

Хто знає, життя довге (сміється).


Повернімося до PinchukArtCentre. В якийсь момент його діяльність була спрямована здебільшого на локальний контент. Чи можна сказати, що наразі єдина інвестиція в зарубіжне мистецтво – це премія Future Generation Art Prize?

Думаю, це не так. Фокус роботи змінювався декілька разів. Ми починали із сильних міжнародних виставок, що відкрили українцям доступ до мистецтва, яке вони навряд чи побачили б за кордоном, адже подорожувати тоді було складніше, ніж зараз.

Уперше стратегія різко змінилась у 2014–2015 роках. Ми хотіли зосередитися на тематичних виставках, пов’язаних із політичним контекстом в Україні, але представляти при цьому відомих зарубіжних художників. У нас було дві премії – Future Generation Art Prize та PinchukArtCentre Art Prize. А потім з’явилася дослідницька платформа, яка стала першим серйозним внеском у вивчення українського мистецтва.

Зараз ми переходимо від трьох основних напрямів діяльності до двох. Ми опікуємося молодими художниками-початківцями, причому не лише в межах Future Generation Art Prize, але й в усіх наших програмах, які стосуються міжнародних виставок. І певна річ, українським мистецтвом, на яке спрямовані наші основні інвестиції, з точки зору як дослідницької, так і виставкової діяльності.


Могли б ви виділити найпопулярніші теми, які художники висвітлюють цього року в межах Future Generation Art Prize?

Більшість із них шукають відповідь на питання, яким же має бути світ. У всіх митців своє бачення, але на виставці не полишає відчуття, що кожна робота, так чи інакше, – це роздум про можливості завтрашнього дня, про те, як зробити світ кращим, про зв’язок із минулим і про те, як воно визначає місце, де ми зараз перебуваємо.


У вас є улюблена робота?

Є, але, як член журі, я не маю права відповідати на це запитання, навіть без увімкненого диктофона.


Тоді розкажіть мені про ваші критерії відбору?

Ми призначаємо журі, яке своєю чергою призначає відбірковий комітет. Я завжди прошу комітет визначити власні критерії оцінювання. Усе, що ми їм даємо, – це назва Future Generation Art Prize. Тому це і є головним запитанням для учасників дискусії: чим для вас є майбутнє покоління. А далі сім міжнародних експертів доходять спільного бачення того, що вони вважають важливим для сьогодення.

Вражає, що за останні 12 років щоразу все зовсім інше. І номінанти першої премії навряд чи виглядали б органічно серед цьогорічних номінантів.

Час змінився, і проблеми стали інакшими. І це – наочний приклад того, в якому стрімко мінливому світі ми живемо.


Але журі зазвичай ви обираєте самі?

Так, це моя робота.


І члени журі кожного року нові?

Принцип формування журі доволі простий. Це завжди визнані на міжнародному рівні професіонали, які можуть судити неупереджено. Вони не обирають тих чи тих художників, тому що працюють із ними. Не всі члени журі, на відміну від членів відбіркового комітету, добре знайомі з молодим поколінням митців. І саме подвійний відбір тут дуже доречний.

На Венеційській бієнале ми представляємо всіх номінантів. Безумовно, переможець дуже важливий, але кожен із 21 художника не випадковий.


Тобто всі учасники будуть представлені у Венеції?

Так, усіх побачать у Венеції.


А скільки заявок було цього року?

Понад 12 тисяч заявок зі 181 країни.


Дуже багато. Чи ви
робите якийсь попередній відбір?

Так. Він необхідний хоча б тому, що серед учасників є непрофесіонали, і без чіткої системи оцінювання їх неможливо визначити. Кожен член відбіркового комітету ставить «плюс» потенційно цікавій для обговорення роботі. У комітеті лише семеро людей. А отже, кожен художник, що отримав три або більше голосів, проходить до наступного етапу.


І скільки часу це зазвичай триває – місяць?

Ми спілкувалися зумом декілька тижнів. Нам ніколи раніше не надходило так багато заявок – переважно їх було тисяч шість. Зараз же кількість подвоїлася, і середній рівень учасників став вищим. Нам було що обговорити.


Розкажіть про свої улюблені музеї та галереї.

У мене немає улюблених місць. Є ті, куди я ходжу з різних причин, але єдина галерея, де я відчуваю себе як удома, – це PinchukArtCentre. Тут можна робити те, що бажаєш, без компромісів, і мені цікаві саме такі місця. Чи завжди мені подобаються експозиції? Ні. Але чи завжди я піду туди. Безперечно так, тому що як мінімум це дуже цікаво.

Яка експозиція в PinchukArtCentre була для вас найскладнішою?

Мабуть, виставка Бориса Михайлова. Борис – неймовірний художник і маніяк у найкращому сенсі цього слова, коли йдеться про організацію виставки. Він настільки чутлива людина, що його реакція на зовнішній світ часом дуже непередбачувана. Але це той випадок, коли кінцевий результат, попри всі складнощі, захоплює.


Ви сказали, що знайомство з Віктором Пінчуком вплинуло на рішення залишитись у Києві. А наскільки в нього великий вплив на все, що відбувається в PinchukArtCentre?

Пінчук – причина, з якої усе відбувається, тому складно недооцінювати його значення. В умовах мінливої політичної ситуації йому вдалося зберегти інституцію відкритою й незалежною. Ми ніколи не відчували будь-якого тиску або обмежень із його боку. Для нього мистецтво – це свобода, те, що розвиває і змінює мислення людей, можливість зробити навколишній світ кращим і зробити це у своїй країні.


Чи є якісь правила, які можуть допомогти молодим художникам із тим, щоб їх помітили?

Перше правило: будьте чесними у своїй творчості й не дивіться на те, що роблять інші, інакше ви позбавляєте себе творчої свободи. Не бійтеся робити те, в чому не впевнені. Помиляйтеся. Поразки – найкращий спосіб вирости. А ще – навчайтеся говорити про свою роботу і про те, що ви хотіли нею сказати. Зараз це дуже важливо.


Цікаво, а чим художник може привернути вашу увагу?

Чесністю. Саме вона – головне, на що я звертаю увагу. Це те, де ви відкриваєте для себе щось нове. А ще – амбіції, бажання дійти у творчості до межі, тому що вам є що сказати й у вашої роботи є місія. Чесність, безкомпромісність і правильні амбіції – усе це робить діалог із митцем дуже цікавим.


Як ви вважаєте, чи можна стати хорошим куратором без спеціальної освіти?

Складно бути хорошим куратором, якщо не розумієш, що відбувається у світі, якщо не знаєш історії мистецтва і якщо немає інтелектуальної бази, яка допомагає говорити про мистецтво. Але якщо ви прийшли у мистецтво, наприклад, з технічною освітою, можна організовувати чудові виставки.

Куратор завжди може розвиватися професійно. Чим більше ви дізнаєтеся, чим більше художників знаєте і чим краще розумієте, як творять художники і як влаштовано мистецтво, тим краще робитимете свою справу.


Мені завжди хочеться поставити це запитання цікавим людям. Якби можна було прожити ще одне життя, чим би ви хотіли займатися окрім мистецтва?

Я б обрав професію, в якій важливі уява і майбутнє. Як, наприклад, у театрі, у створенні виставок, керівництві музеями. Бути допитливим і використовувати всі знання для розвитку чогось нового, важливого для людей – ось те, що мене приваблює.


А що ви зазвичай читаєте і які новини дивитесь?

Я не дивлюсь новини – я їх читаю. Здебільшого це три газети на день. Ще одночасно читаю три книжки, що дає можливість мислити по-різному та розвивати уяву. Одна з них – це наукова фантастика, друга книга, яку зараз читаю, – Грем Харман. Завдяки йому замислюєшся про те, як ми всі пов’язані одне з одним і з навколишнім світом, і це допомагає в роботі. Третя книга – «Сусіди. Історія знищення єврейського містечка» польського письменника Яна Томаша Гросса.

Ви схожі на людину, у якої зовсім немає часу на себе. Чим би ви зайнялися, якби у вас було більше вільного часу?

Хотілося б мати час для байдикування і можливість спокійно думати, не відволікаючись на повсякденні справи. Просто гуляти садом, милуватися своїм домом, не поспішаючи випити чашку кави або чаю.

Дивно, що нам потрібно багато часу для того, щоб дозволити собі нічого не робити. Як мінімум має минути робочий тиждень. Іноді я думаю, що було б чудово нічим не займатись певний час протягом року. Але я батько чотирьох дітей, у мене відповідальна робота, тому, скоріше за все, доведеться зачекати. Ну або примусити себе нічого не робити. Хоча дотепер у мене це не виходило (сміється).